Я падав крізь сни, де нікого нема,

Де стіни мовчання вростають у тьму.

Мій голос — розбитий, мій подих — зола,

Та світ не помітив утрати мою.

Я був королем у короні з піску,

Чужинцем у власному відлунні.

Мої голоси, що кричали у вітер,

Застрягли між стін непочутих тунелів.

Я був пророком без віри й без слів,

Без книги, де доля писалась у крові.

Моє ім’я загубилось в очах,

Що блукають по мертвих дорогах.

Я—тінь, що торкалася снів твоїх,

Я—шепіт, що марно стискав твої пальці.

Зорі на небі — це спалені очі,

Що більше не бачать нічого.

Я — голос, що тоне у лункім мовчанні,

Крик без уст, що розсипався прахом.

Мухи мовчання гудуть у вікні,

Збираючи попіл із вітру.

Вже ніч поглинає останні міста,

І тіні заплутались в сіті зі світла.

Я був нескореним?

Чи був я ніким?

Чи, може, лиш вигадка в дзеркалі хиткім?

Я падав у безвість, кричав без слів,

Та світ не почув, не здригнувсь.

Лише у легенях тримається прах,

Лише у віях застигає ніч.

Ти не впізнаєш мене між рядків,

Я — зморшка на втомленім світі,

Я — сон, що зникає за обрієм гір,

Я — ім’я, що лишилось у вітрі.