(Куплет 1)

І ось я знову на вершині —

Де небо ближче, ніж земля.

Де вітер стукає у спину,

Немов питає: «Ну як ти, брат?»

А я мовчу… не хочу слів —

Мені потрібна тишина.

І тільки спогади навколо

Немов затримана весна.

(Куплет 2)

Краєвид ламає межі мови,

Слова — малі, коли душа летить.

А тиша давить — аж під ребра,

І не пускає далі йти.

Каїрни досі пам’ятають твої кроки,

Ти сам не раз тут залишАв свій знак.

Та знак твій ніби став прозорим,

Ні, не зник, але змінив цей шлях.

---

(Приспів 1)

Скільки верши́н ми підкорили,

Скільки доріг ми пройшли́.

Ми навчи́лись жи́ти на по́вну —

А тепе́р я вчусь оди́н.

(Куплет 3)

Я й за́раз не вірю, що то був оста́нній раз —

Твій сміх я й до́сі чу́ю і ба́чу твій рюкза́к.

Ця верши́на прекра́сна та кра́йня для нас,

А ми тоді смія́лись, мов у нас вічність у запа́с.

А як же прекра́сно тут було зимо́ю —

Все бі́ле, чарі́вне — й гора́ за горо́ю.

Топи́ли сніг, коли́ не було́ води́,

Пили́ ка́ву зі снігу, які́й немає ціни́.

(Куплет 4)

Го́ри, хма́ри, ві́тер — ні́би все́, як завжди́.

Мо́же, на́віть кра́ще ста́ло з тих часі́в.

Але́ самому ва́жче розгле́діти

Те, що ми лови́ли без слі́в.

Я про́сто хо́чу, щоб ти зна́в —

Я не забу́в, не стер, не відпусти́в.

У ко́жній верши́ні, в ко́жному кро́ці

Є ча́стка того, ким ми були́.

(Приспів 2)

Нас не ляка́ли пече́ри без сві́тла,

Нас кликали́ ли́жі в обі́йми зими́.

Ми ста́вили ба́ньку, де па́хло ди́мом,

Ми жили, як хоті́ли, а не як могли́.

(Приспів 1)

Скільки верши́н ми підкорили,

Скільки доріг ми пройшли́.

Ми навчи́лись жи́ти на по́вну —

А тепе́р я вчусь оди́н.

(Фінальний)

Нас не лякали печери без світла,

Нас кликали лижі в обійми зими.

Ми спали під небом, де ближче зОрі,

Ми жили, як хотіли, а не, як могли.