(Куплет 1)

І ось я знову на вершині —
Де небо ближче, ніж земля.
Де вітер стукає у спину,
Немов питає: «Ну як ти, брат?»

А я мовчу… не хочу слів —
Мені потрібна тишина.
І тільки спогади навколо
Немов затримана весна.



(Куплет 2)

Краєвид ламає межі мови,
Слова — малі, коли душа летить.
А тиша давить — аж під ребра,
І не пускає далі йти.

Каїрни досі пам’ятають твої кроки,
Ти сам не раз тут залишАв свій знак.
Та знак твій ніби став прозорим,
Ні, не зник, але змінив цей шлях.


---

(Приспів 1)

Скільки верши́н ми підкорили,
Скільки доріг ми пройшли́.
Ми навчи́лись жи́ти на по́вну —
А тепе́р я вчусь оди́н.



(Куплет 3)

Я й за́раз не вірю, що то був оста́нній раз —
Твій сміх я й до́сі чу́ю і ба́чу твій рюкза́к.
Ця верши́на прекра́сна та кра́йня для нас,
А ми тоді смія́лись, мов у нас вічність у запа́с.

А як же прекра́сно тут було зимо́ю —
Все бі́ле, чарі́вне — й гора́ за горо́ю.
Топи́ли сніг, коли́ не було́ води́,
Пили́ ка́ву зі снігу, які́й немає ціни́.



(Куплет 4)

Го́ри, хма́ри, ві́тер — ні́би все́, як завжди́.
Мо́же, на́віть кра́ще ста́ло з тих часі́в.
Але́ самому ва́жче розгле́діти
Те, що ми лови́ли без слі́в.

Я про́сто хо́чу, щоб ти зна́в —
Я не забу́в, не стер, не відпусти́в.
У ко́жній верши́ні, в ко́жному кро́ці
Є ча́стка того, ким ми були́.




(Приспів 2)

Нас не ляка́ли пече́ри без сві́тла,
Нас кликали́ ли́жі в обі́йми зими́.
Ми ста́вили ба́ньку, де па́хло ди́мом,
Ми жили, як хоті́ли, а не як могли́.


(Приспів 1)

Скільки верши́н ми підкорили,
Скільки доріг ми пройшли́.
Ми навчи́лись жи́ти на по́вну —
А тепе́р я вчусь оди́н.

(Фінальний)
Нас не лякали печери без світла,
Нас кликали лижі в обійми зими.
Ми спали під небом, де ближче зОрі,
Ми жили, як хотіли, а не, як могли.