Щоранку — початок.

Ніби світ натискає «старт».

І день, мов дорога без знаків,

розгортається просто під крок.

Я можу лишитися вчорашньою —

в тінях старих вагань,

у тихих «я потім»,

у звичних «я не змогла».

Я обираю світло — навіть коли темно.

Я обираю крок — навіть коли страшно.

Я обираю ріст — навіть коли повільно.

Я обираю себе.

Але десь глибоко, під шумом думок,

народжується тихе «спробуй».

Не крик. Не наказ.

Лише впертий подих надії.

Бути кращою —

це не вершини й не гучні медалі.

Це коли серед втоми

я все ж підіймаю себе.

Коли ще один крок —

хоч маленький, майже невидимий —

але мій.

Свідомий.

Живий.

Це вибір сказати собі:

«Я варта росту».

Навіть тоді, коли сумніви

шепочуть протилежне.

Я роблю це не для чужих оплесків,

не для чиїхось очей.

Моє зростання тихе,

як світанок над полем.

День за днем,

крок за кроком,

я складаю з маленьких рішень

нову версію себе.

Я обираю світло — навіть коли темно.

Я обираю крок — навіть коли страшно.

Я обираю ріст — навіть коли повільно.

Я обираю себе.

Знову.

І знову.

І знову.

Бо кожен день — це шанс

стати сильнішою, ніж учора.

І кожен мій крок вперед

починається з простого:

я обираю себе

я обираю себе

Знову.

І знову.

І знову.

Я обираю світло — навіть коли темно.

Я обираю крок — навіть коли страшно.

Я обираю ріст — навіть коли повільно.

Я обираю себе.

Я обираю себе.