О, Боги Коболу, що пішли зі світу,

Але не з пам’яті,

Ви не вимагали поклонів —

Ви лишили шлях.

Ви були не громом, а наукою,

Не карою, а мірою,

І навчили:

Свобода починається з відповідальності.

Коли світи розійшлися,

І зірки стали домівками,

Ви мовчки дивилися,

Чи зможе людина не повторити помилку.

І серед цього мовчання

Постало кохання —

Не як втеча,

А як союз.

Афіно, що несеш ім’я мудрості,

Ти обрала не холод розуму,

А його ясність,

Де серце не ворог.

Іринею, що носиш мир у імені,

Ти обрав не спокій без ризику,

А спокій, здобутий довірою,

Де страх не керує.

Ви з’єднали не лише руки —

Ви з’єднали шляхи,

Де різні світи

Навчилися не знищувати одне одного.

Ваше кохання —

Не легенда про пристрасть,

А формула рівноваги,

Яку не запишеш у рівняннях.

Бо там, де Афіна бачить наслідки,

Іриней пам’ятає цінність життя,

Рішення стає людяним,

Навіть серед зіркових бур.

О, Боги Коболу,

Прийміть цей союз як відповідь,

Не молитву —

А доказ.

Поки люди здатні любити без володіння,

Думати без жорстокості,

І берегти мир не зі страху,

А з поваги —

Ваша спадщина жива.

Нехай Афіна та Іриней

Будуть знаком серед поколінь:

Що майбутнє твориться не силою,

А вибором двох,

Які довірилися світлу. 🌠