Ти приснилась ще в сірій імлі,

коли ніч тримала мене на замку.

Тихо ввійшла — і вже не пішла,

оселилась у венах, глибоко в зірку.

Я море люблю.

Воно дихає так, як ти,

і той самий солоний шторм

в очах твоїх завжди горить.

Очі твої — це все, що мені треба,

очі твої — мій дім і пожежа.

В них тону, як в останній хвилі,

очі твої — це правда моя,

все, що любив і ще полюблю я —

в них відбито.

Відчиняю вікно назустріч світанку,

сонце краде себе по твоїй щоці.

Ти не тут — але промінь торкається так,

ніби ти поруч і гладиш мене в тиші.

Я небо люблю.

Бо в ньому твоя висота,

і той самий бездонний спокій,

що ховається в очах твоїх завжди.

Очі твої — це все, що мені треба,

очі твої — мій дім і пожежа.

В них тону, як в останній хвилі,

очі твої — це правда моя...

Весна розсипає фіалки по травах,

солов’ї рвуть тишу на шматки.

Дощ шепоче по дахах старе «я тебе»,

а я все одно чую лише твій голос в тиші.

Фіалки, дощ, небо і море —

всі вони змовились разом

нагадувати мені щоразу:

ти є.

Ти є.

Очі твої — це все, що мені треба…

(тихо, майже пошепки)

Очі твої…

все, що любив…

і все, що ще полюблю я…