Прозорый дэнь, чарівновэрэснэвий.

І все охоплює злотаво-ніжна зелень.

То осінь плЕнтається шелеснево,

Жбурляючи під ноги листя квіт шалений.

Так само знЕхотя ідуть він і вона...

Словами мрійність розбивають,

а стіна росте між ними,

сказані слова лиш перешкОда.

Він не знав...

Вона ж, вдивляючись у його очі,

душею слухає відлуння тиші,

листЯну пісню, яку так охоче

Співає вітерець осінній.

Якби, прощаючись, він озирнувся,

Подарував їй погляд, посміхнувся,

Вона б тоді йому сказала,

Про що шепоче листя під ногами.

…що дні минають непомітно,

…що дуже швидко йдуть роки,

…що самота така самітна,

…що вечори такі сумні,

…що ніч – одна суцільна мука,

…що дощ – єдиний вірний друг,

…що пильність – це натура друга,

…що щастя – доторк твоїх рук».

Але лише сторожкий шелест

Розірваних хмарин у небі

Нагадує якусь миттєвість

думОк і спогадів таємних.