Я про тебе завжди пам’ятаю, повертаюсь і вдень, і вночі.

Аромат твій каштановий забуваю, та залишок такий п’янкий.

Кожну вулицю ніби я знаю, хоч багато з’явилось нових.

Йду наосліп, кроків своїх не рахую, поки сили у мене ще є.

Тут знайомі голоси я почую в шелесті листя, що вітер із парку несе.

В мріях знову своїх заночую, там, де час зупинився — не йде.

Свою тінь поміж беріз я впізнаю, та, на жаль, її не наздожену.

Я тебе завжди пам’ятаю, пам’ятати — значить живу.

І нехай аромат твій я забуваю, та ніби у тобі завжди живу.

Нехай ниті й зв’язки не обриваються — рідні люди мені там живуть.

Вони — світло крізь довгі роки, зараз вас я обіймаю, коли чуєте мої рядки.

Лиш вітер у парку листя гортає, тіні беріз застигають в мені.

Я завжди про тебе, моє місто, пам’ятаю — мої рідні, зустріччю з вами живу...

Тут знайомі голоси я почую в шелесті листя, що вітер із парку несе.

В мріях знову своїх заночую, там, де час зупинився — не йде.

Свою тінь поміж беріз я впізнаю, та, на жаль, її не наздожену.

Я тебе завжди пам’ятаю, пам’ятати — значить живу.

Пам’ятаю — значить живу...