Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Сонце стоїть низько,

так у три чоловіка до землі;

порожні й обдерті хатинки

кидають кострубаті тіні.

Курна дорога з-під Маланчиних ніг біжить у поле.

Навкруги пусто.

Челядь гуляє на майдані;

Атарі гомонять під ворітьми,

а в Маланки звичайні гості — думи.

Ох, боже, боже,

трошки того віку,

а як його важко прожити.

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Андрій знов не найнявся.

Отак щороку.

Легкого хліба шукає.

Всю, каже, силу віддав землі,

більше не хочу.

Знов буде рибку ловити…

на пошту побіжить,

як пан пошле,

зайця підстрелить.

Люди жнуть або косять,

а її Андрій іде стежкою,

ремінна торба через плече,

бриль на потилиці,

і ціпком вимахує…

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу..

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Курить щось по дорозі.

Що воно біжить так прудко?

Ага, либонь, панич Льольо з сусідньої економії у гості їдуть до двору.

Авжеж. Он і панна Тося…

і горбата панна Ганна,

і панич Петрусь.

Рябі коні рвуть із копита,

в хмарі куряви сміються молоді обличчя,

кивають до неї.

Маланка встає,

низько вклоняється,

немов образам,

і дивиться услід,

як клубочиться за бричкою позолочений сонцем пил.

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу..

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Всі вони зросли при ній,

на її очах.

І раптом дух смачного,

ситого борщу

війнув на неї звідкись.

Вона їла такий борщ,

як служила у панів.

Давно це було,

а тепер згадалося,

живучи на картоплі.

Маланка сідає

і знов кладе чорні руки на коліна.

Он де вони почорніли,

оті руки: на роботі в панів.

Як їй було вісім років,

помер батько,

а на дванадцятому вона вже

нікого не мала, опріч хазяїв.

Після матері лишилася стара скриня,

дві-три дранки і латаний кожух.

Та й тільки.

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу..

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Всі вони зросли при ній,

на її очах.

І раптом дух смачного,

ситого борщу

війнув на неї звідкись.

Вона їла такий борщ,

як служила у панів.

Давно це було,

а тепер згадалося,

живучи на картоплі.

Маланка сідає

і знов кладе чорні руки на коліна.

Он де вони почорніли,

оті руки: на роботі в панів.

Як їй було вісім років,

помер батько,

а на дванадцятому вона вже

нікого не мала, опріч хазяїв.

Після матері лишилася стара скриня,

дві-три дранки і латаний кожух.

Та й тільки.

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу..

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...

Імберу, матінко, імберу.

Вивини рубочок з паперу...