Щоночі, як день відступає з порога,

Шепчу: «Не карай мене, Боже, нічого...»

Я не прошу раю й безгрішних доріг —

Лиш в собі пробачення й мир знайти б.

(Навчи, як себе полюбити без страху)

Чи це любов, як вона — наче рана?

Як стискає серце, мов сніг із льодами.

Я з лиця — як з бронзи, усмішка грає,

А всередині — крихкий, як скло, камінь.

(Візьми мою руку — не бійся, відчуй)

Я, мов лист без дати, вітром змін пишусь.

Кожен погляд — як штрих на чуттєвій шкірі,

Кожне слово — це бій між тишею й вірою.

Хтось, хто, як промінь, не ріже, а гріє.

Хтось, хто, як сповідь, до серця ніжніє.

Я ще в повітрі — ще дихаю ним...

Шукаю, шукаю, шукаю симпатії,

В кожнім «привіт», що лишає шрами.

(Не йди — я жива тільки з тобою)

Шукаю, шукаю, в очах незнайомців,

В дотиках, що — як молитви без промов.

(Ти не лишай, не лишай...)

Чи є надія, як віра — в пітьмі?

Як кричати щиро, коли вуст нема?

Очі твої — маяки по мені,

Як орнамент на змерзлих вікнах зима.

(Тримай — я не тінь, я — жива душа)

Я не досконала, та справжня в усім.

Мій голос — це рими, що з серця летять,

Наче пташка, що шукає весни.

Хтось, хто почує, коли я мовчу.

Хтось, хто залишиться — навіть у сні.

Я ще співаю... я ще вірю.

Шукаю, шукаю, шукаю симпатії,

Як ніч шукає зорі в небі.

(Не мовчи, не мовчи — я ще чую)

Шукаю, шукаю, в тіні і в світлі,

У слові, що просто впаде на плечі.

(Ти — моя суть, моя межа...)

(Якби ти був дощем — я би стала землею,

Щоб кожна крапля лягала зі змістом...)

І не прошу більше — лиш бути

Мов промінь, що тягнеться з пітьми.

Я не молюся — я тебе відчуваю,

Як шепіт трави в глибокій росі.

Шукаю, шукаю, шукаю симпатії,

Мов сніг — тишу, мов ніч — тепло.

(Ти — не в словах, ти — у моїй крові)

Шукаю, шукаю, як сон — обійми,

Щоб втекти від зими і в тобі засвітитись.

(Я — вже не одна, я вже з тобою)

(Тихо-тихо, як між сном і сном...)

Шепочу: «Боже, не зупиняй...»

Бо тепер я вчуся жити —

Не втікати.

Не гаснути.

Любити.

Шепочу: «Боже, не зупиняй...»

Бо тепер я вчуся жити —

Не втікати.

Не гаснути.

Любити.