Хтось гукає: "Поможи!" — а вона не зі сталі,

В неї чай і спокій, і крем від печалі.

Не герой у плащі —

Але може мовчки — йти.

Іноді рятує не біг — а пиріг на балконі й сміх.

Вона не Всесвіт — і в тому сила.

Не завжди летить, але завжди жива.

Трохи світла, трохи сна —

І вже менше крихке все "вона".

Вона не Всесвіт — зате своя:

З теплом, з турботою, без "маєш, мусиш".

Досить просто сказати: "Ти як? Їв щось нині?" —

І світ трохи рушив.

Чує: десь тривога. І серце болить.

Але знає: не може все завжди сама нести.

Тримає — не силою, а плечем,

Не героїзмом, а часом — нічим.

Не одна — і в тім порятунок.

Не завжди рятує, але — дарує.

Світ не стоїть на плечах кам’яних,

А на словах простих — і людях живих.

Вона не Всесвіт — просто людина.

Має плед, має простір, де дихає вільно.

І не тягне планету —

Та зробить тобі каву без рецепту.

Не потрібен їй герб чи хвалебна мить —

Вона з'являється. Без афіш. І з хлібом в руці.

Не питає: "Чому?" —

Питає: "Тобі вже краще? Візьмеш ще одну?"

Хтось мовчить — і тим рятує.

Хтось сміється — бо інакше не витримує.

Світ тримається — не на бігу,

А на тому, хто каже: "Тримай. Я тут. Трохи з тобою побуду."

Вона не Всесвіт — і не хоче ним бути.

Але знає, коли слухати, любити, варити супи.

Де є межі — там з’являється шанс

Для простих обіймів. І маленьких чудес. Без прикрас.