Перо — мов клинок, розтинає імперії,

Рими — як хвилі, що котяться в тернії.

Слово — це вибух у венах кварталів,

Правда втікає крізь тріщини сталі.

Тіні гойдаються в рваних провулках,

Душі розбиті, як дзеркала в руках.

Світло згасає у склі ліхтарів,

Вечір, мов сцена, для тих, хто горів.

Маски летять, розчиняючись в димі,

Кожне століття — то ті ж паладини!

Слово не вбити, не кинути в прірву,

Шекспір між будинків малює сатиру!

Вулиці — драма, де ролі відомі,

Зради та вірність танцюють самотні.

Джульєтти знову зникають у гранях,

Ромео втомлено плачуть на ранах.

Гамлети губляться в темних дворах,

Кожен Макбет тут боїться примар.

Отелло у сутінках губить довіру,

Залишивши світ, що палав, мов папірус.

“Is life worth a fight without meaning?”

Я пишу свій фінал у безодні мовчання,

Чорнило кричить у рядках вигнання.

Завіса впаде, коли голос затих,

Сучасний Шекспір у світах неживих...