Я завдяки шрамам на тілі

Вчуся знову іти між вітрів,

Вони, мов сторінки, вкриті пилом,

Невідомих мені вже життів.

У кожному з них таїться зрада,

І вітер суму кличе за собою,

Та шрами ці — мов таємна правда,

Яка мене тримає над журбою.

Це не просто слід — це вирок долі,

І кожен крок по ньому — в крові,

Ми кричимо до неба в чистім полі,

Щоб загубитись в темній голові.

Та що лишилось — це лиш пам’ять вічна,

Що нас вже ніколи не зітре,

І той, хто бачив всі шрами звично,

Зрозуміє, що біль цей не мине.

Мої долоні шукають світла,

Та розривають в пітьмі себе,

Вони втомились від смутку й битви,

Від тиші, що вже не звільне.

І тільки шрами мовчать на тілі,

Як мовчать крила у зламаних птахів,

Вони мене від минулого звільнили,

Але залишили свій чорний гріх.

Це не просто слід — це вирок долі,

І кожен крок по ньому — в крові,

Ми кричимо до неба в чистім полі,

Щоб загубитись в темній голові.

Та що лишилось — це лиш пам’ять вічна,

Що нас вже ніколи не зітре,

І той, хто бачив всі шрами звично,

Зрозуміє, що біль цей не мине.

Ми всі несемо свої шрами разом,

Кожен із нас відчуває цей біль,

Та голос наш стає мов громовий наказ,

І наш крик об'єднує всіх, як ціль!